Биография: Любовь
Пономаренко
(25.05.1955) Любов Петрівна Пономаренко народилася 25 травня 1955 р. у с. Іванківцях Срібнянського району, що на Чернігівщині. Закінчила Ніжинський державний педагогічний інститут ім. М. В. Гоголя.
Усе життя письменниці пов'язане з філологією: працювала вчителем російської мови й літератури на Срібнянщині, у редакціях газет Чернігівщини та Полтавщини. Нині письменниця живе в м. Гребінках Полтавської області, працює власним кореспондентом обласної газети «Зоря Полтавщини».
Ще в ранньому віці проявилося поетичне обдаровання Любові Пономаренко. Прозу почала писати з 1980 р. Як зізнається письменниця, для неї література є порятунком, Вічним Містом, до якого поривається впродовж усього життя.
У творчому прозовому доробку Л. Пономаренко є низка повістей та оповідань, які виходять друком не лише в Україні, а й у Німеччині та Японії. Та передовсім уражають і дивують її лаконічні оповідання з небуденним внутрішнім напруженням та енергетикою, у яких авторка досліджує складні питання сьогоднішнього буття, тонко відчуває людську душу.
Найвідоміші твори: «Тільки світу», «Дерево облич», «Ніч у кав'ярні самотніх душ».
Лауреат премій «Благовіст» (1998) та ім. Олеся Гончара (2000)
Гер переможений
Л. Пономаренко
Війна - жорстока річ. Від неї постраждали мільйони людей.
Причому не лише ті, що захищалися, а й ті, що нападали.
Ми не можемо знати, чи усвідомив Фрідріх свою провину перед нашим народом, але напевне, що спокутував.
Діти ненавиділи полонених...
Л. Пономаренко
Війна - жорстока річ. Від неї постраждали мільйони людей.
Причому не лише ті, що захищалися, а й ті, що нападали.
Ми не можемо знати, чи усвідомив Фрідріх свою провину перед нашим народом, але напевне, що спокутував.
Діти ненавиділи полонених...
Вишня Остап
(Павло Михайлович Губенко )
(Павло Михайлович Губенко )
13.11.1889—28.09.1956
Український письменник, новеліст, класик сатиричної прози
ХХ ст.
Біографія
Остап Вишня (Павло Михайлович Губенко) народився 13 листопада
1889 р. на хуторі Чечва біля містечка Грунь Зінківського повіту
на Полтавщині (нині Охтирський район Сумської області) в багато
Подальшу освіту Павло здобував у Києві,
у військово-фельдшерській школі. По закінченню навчання у 1907
році військовий фельдшер Павло Губенко потрапив до армії, а згодом
працював у хірургічному відділенні лікарні Південно-Західних залізниць.
Та, як згадував сам письменник, він не збирався присвятити себе медицині,
тому, працюючи в лікарні, займався самоосвітою, склав екстерном екзамен
за гімназію і в 1917 р. вступив
на історико-філологічний факультет Київського університету, але
з різних життєвих причин залишив навчання і повністю віддався
журналістській і літературній роботі.
У 1919 році Павло Губенко як патріот Української
Народної Республіки докладав зусиль до розбудови нової держави, завідував
Медико-санітарною управою міністерства шляхів УНР. В роки громадявської
війни, відстоюючи інтереси республіки (Павло Губевко не належав
до жодної партії), опинився в Кам’янці-Подільському. Ризикуючи
життям, особисто працював у поїздах, що перевозили і тифозних
хворих. Підтримував їх не лише медикаментами, а й морально,
розважаючи хворих смішними анекдотами, які сам і складав. Саме тоді з’явилася
у газеті «Народна воля» його перша публікація за підписом Павло
Грунський. Загалом у цей період на сторінках кам’явець-подільських
газет надруковано 21 твір молодого автора.
Наприкінці 1919 року Павло Губенко повертається
до Києва і працює у видавництві «Книгоспілка». Невдовзі його
заарештовано й засуджено на три роки. І тільки завдяки
клопотанням В.Еллана — звільнено.
У жовтні 1920 року Павло Губевко вже в Харкові.
З квітня 1921 р., коли він став працівником республіканської газети
«Вісті ВУЦВК», розпочинається період його активної творчості
й систематичних публікацій у радянській пресі (псевдонім Остап Вишня
вперше з’явився 22 липня 1921 р. в «Селянській правді» під
фейлетоном «Чудака, їй-богу!»).
Остап Вишня брав участь у громадській роботі та у діяльності
літературних об’єднань «Плуг» і «Гарт», в організації
та редагуванні, разом з В. Блакитним, перших двох номерів
журналу «Червоний перець» (1922) і продовжив працю в цьому журналі
у 1927 році, коли було поновлено його вихід.
.jpg)
Молодий журналіст і письменник Остап Вишня майже щодня
друкувався на сторінках «Вістей», «Селянської правди» та інших
видань. Матеріалом для його творів було саме життя. Слово гумориста мало
надзвичайну популярність. Одна за одною виходять збірки творів письменника:
«Діли небесні» (1923), «Кому веселе, а кому й сумне», «Реп’яшки»,
«Вишневі усмішки (сільські)» (1924), «Вишневі усмішки кримські» (1925), «Щоб
і хліб родився, щоб іскот плодився», «Вишневі усмішки кооперативні»
(1927), «Вишневі усмішки закордонні» (1930) і деякі інші. У1928 і
1930 роках двома виданнями вийшло зібрання «Вишневих усмішок» у чотирьох
томах. Твори письменника друкуються в перекладах російською та іншими
мовами народів СРСР.
О. Вишня здобуває визнання самобутнього майстра
української сатири і гумору. Письменник гостро висміює злободенне
(віджиле, чуже й вороже народові) і гаряче підтримує все нове
і прогресивне на виробництві, в побуті, культурі,
в громадському житті, духовному бутті людини.
25 грудня 1933 року гуморист був звинувачений
в контрреволюційній діяльності й тероризмі, зокрема в замаху
на товариша Постишева під час жовтневої демонстрації, і незаконно
репресований (в той період було репресовано всіх літераторів
сатирично-гумористичвого жанру). До 1943 року письменник спокутував нікому
не зрозумілу «провину» перед народом в Комі АРСР, в Ухті,
недалеко від Воркути, в інших таборах.
Відбуваючи покарання, в 1934 році письменник написав
російською мовою 22 публіцистичні нариси про людей ухтинського табору під
назвою «Материалы к истории ухтинской зкспедиции».
До творчого життя письменник зміг повернутись лише
в 1944 році. В нещодавно звільненому від фашистських окупантів
Києві письменник написав перший після повернення твір — «Зенітка»,
опублікований в газеті «Радянська Україна» 26 лютого 1944 року.
Письменник повертається до творчого життя, про
що свідчить збірка його політичних фейлетонів і памфлетів «Самостійна
дірка» (1945), книжки усмішок «Зенітка» (1947), «Весна-красна» (1949),
«Мудрість колгоспна» (1952), «А народ воювати не хоче» (1953),
«Великі ростіть!» (1955), «Нещасне кохання» (1956) та інші.
Після Великої Вітчизняної війни О. Вишня — член
редколегії і співробітник журналу «Перець», член правління Спілки
письменників України.
Лише у 1955 році Остап Вишня був офіційно
реабілітований судовими органами.
Табори підірвали здоров’я письменника, але до останніх
днів життя він не залишав літературної творчості.
Помер Остап Вишня 28 вересня 1956 року.
Біографія: Михайло
Коцюбинський
(1864 — 1915)
Михайло Михайлович Коцюбинський народився 17 вересня 1864р. в м. Вінниці в сім'ї дрібного урядовця. Дитинство та юність майбутнього письменника минули в містечках і селах Поділля, куди переводили батька по службі. Освіту здобував у Барській початковій школі (1875 — 1876) та Шаргородському духовному училищі (1876 — 1880).
Коцюбинський почав пробувати свої сили в літературі рано, брався за поезію, переклади, нариси, та швидко головним полем його письменницької діяльності, справжнім покликанням стає художня проза. З перших спроб Коцюбинського-прозаїка до нас дійшли оповідання “Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма” (1884), “21-го грудня, на введеніє” (1885), “Дядько та тітка” (1885).
Друкуватися Коцюбинський почав у 1890р. — львівський дитячий журнал “Дзвінок” опублікував його вірш “Наша хатка”. В цьому ж році він побував у Львові, встановивши творчі контакти з місцевими літераторами та видавцями, зокрема Франком. Поїздка поклала початок постійному співробітництву Коцюбинського в західноукраїнських виданнях.
На початку 1891р. він їде в с. Лопатинці на Вінниччині, де поєднує роботу домашнього вчителя в родині місцевого службовця з поглибленим вивченням життя села, народної мови, культури і розпочинає серйозну літературну працю. За один 1891 рік з-під його пера виходять оповідання “Харитя”, “Ялинка”, “П'ятизлотник”, повість “На віру”, віршована казка “Завидющий брат”. Твори привернули увагу літературної громадськості, засвідчили, що в українську прозу прийшов талановитий художник.
На початку 90-х рр. частина молодої української інтелігенції, перейнятої ліберально-просвітительськими ідеями, утворює організацію “Братство тарасівців”, з учасниками якої Коцюбинський деякий час підтримував зв'язок. Цей зв'язок відбився на його творчості. У казці “Хо” (1894) Коцюбинський підносить значення ліберально-просвітительської діяльності.
Роки перебування Коцюбинського на урядовій службі в Молдавії і Криму дали життєвий матеріал для його творів “Для загального добра” (1895), “Пе-коптьор” (1896), “Посол від чорного царя” (1897), “Відьма” (1898), “В путах шайтана” (1899), “Дорогою ціною” (1901), “На камені” (1902), “У грішний світ”, “Під мінаретами” (1904). Одним із свідчень того, що Коцюбинський своїми творами молдавсько-кримського циклу виходив за межі локальних проблем, є те, що його повість “Для загального добра” була надрукована в перекладі російською мовою у журналі “Жизнь” (1899, кн. 12).
Багата творчими здобутками п'ятирічна служба у філоксерній комісії стала періодом інтенсивного зростання письменника Залишивши роботу в комісії, він після безуспішної спроби влаштуватися на роботу в Чернігові, де жила сім'я, їде до Житомира і займає різні посади в редакції місцевої газети “Волынь”. На початку 1898р. Коцюбинський нарешті дістає роботу в чернігівському земстві.
Важливим моментом світоглядно-художньої еволюції Коцюбинського було оповідання “Лялечка” (1901). У “Лялечці” Коцюбинський постає визначним майстром психологічного аналізу. Зосередження уваги на психологічних колізіях стає визначальною рисою творчості Коцюбинського.
Дещо окремо в доробку Коцюбинського стоять твори на теми з минулого українського народу — “На крилах пісні” (1895) і “Дорогою ціною” (1901). Їх єднає романтично-піднесена, героїчна тональність.
Новела “Цвіт яблуні” була в українській літературі новаторською за темою: порушувалась проблема ставлення письменника до дійсності, говорилося, що митець за будь-яких обставин не може забувати про свій громадянсько-професійний обов'язок, повинен боліти чужим горем, як власним.
До теми “Цвіту яблуні” Коцюбинський повертається ще не раз (цикл мініатюр “З глибини”, поезія в прозі “Пам'ять душі”, незавершений твір “Павутиння”, новели “Intermezzo” і “Сон”). Виражене у цих творах ідейно-мистецьке кредо декларується й у листі-відозві М. Коцюбинського і М. Чернявського 1903р. до українських письменників. Наступний розвиток української літератури Коцюбинський бачив у розширенні її тематичних та ідейних обріїв, пошукові нових художніх форм.
У п'ятиліття перед революцією 1905 — 1907 рр. Коцюбинський написав і опублікував оповідання “Fata morgana” (Киевская старина, 1904), в якому вловив ті головні зрушення у свідомості селянства і нові тенденції в еволюції соціальної психології села, які на повну силу виявилися під час революції. Революція остаточно відкрила світові нове село, а Коцюбинський без будь-якого втручання в текст оповідання продовжив його як другу частину повісті. Друга частина повісті “Fata morgana” (опублікована в квітневому номері “Літературно-наукового вісника” за 1910р.) належить до найвизначніших творчих досягнень Коцюбинського, пов'язаних з подіями першої російської революції.
Провідним жанром малої прози Коцюбинського після 1901р. стає соціально-психологічна новела.
У 1906 — 1912 рр. крім другої частини “Fata morgana” М. Коцюбинський створює новели “Сміх”, “Він іде” (1906), “Невідомий”, “Intermezzo”, “В дорозі” (1907), “Persona grata”, “Як ми їздили до Криниці” (1908), “Дебют” (1909), “Сон”, “Лист” (1911), “Подарунок на іменини”, “Коні не винні”, образки-етюди “Хвала життю!”, “На острові” (1912), а також повість “Тіні забутих предків” (1911).
Під час поїздок на острів Капрі письменник часто зустрічався з Горьким, взимку 1911 — 1912 рр. навіть жив у нього і написав там “Коні не винні” та “Подарунок на іменини”.
Художні нариси “Хвала життю!” й “На острові”, написані влітку 1912р., — останні твори М. Коцюбинського. Пафосом торжества життя над смертю пройнятий нарис “Хвала життю!”. Лейтмотивом нарису “На острові” також є ідея безперервності, вічності людського буття.
Коцюбинський побував у багатьох екзотичних місцях — у Криму, Бессарабії, на Гуцульщині та в Італії, його листи переповнені враженнями від природи цих країв. Коцюбинський вражав своїх сучасників знанням природничих наук. Він проникав у таємниці природи через наукову літературу і власні спостереження. Це допомагало йому глибше, по-філософськи сприймати навколишній світ, краще збагнути і точніше відтворити життя людини в органічному зв'язку з усім світом. Природа і людина зливаються у нього в одне ціле, стоять в одному поетично-філософському ряду.
Мовна практика Коцюбинського — один з яскравих прикладів широкого підходу до розвитку літературної мови. Не заперечуючи ваги різних стилів української літературної мови, слів-новотворів, оригінальних виразів, конструкцій, він головним джерелом збагачення мови літератури вважав загальнонародну розмову.
Творчість Коцюбинського служить художнім прикладом уже не одному поколінню українських письменників.
Михайло Михайлович Коцюбинський народився 17 вересня 1864р. в м. Вінниці в сім'ї дрібного урядовця. Дитинство та юність майбутнього письменника минули в містечках і селах Поділля, куди переводили батька по службі. Освіту здобував у Барській початковій школі (1875 — 1876) та Шаргородському духовному училищі (1876 — 1880).
Коцюбинський почав пробувати свої сили в літературі рано, брався за поезію, переклади, нариси, та швидко головним полем його письменницької діяльності, справжнім покликанням стає художня проза. З перших спроб Коцюбинського-прозаїка до нас дійшли оповідання “Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма” (1884), “21-го грудня, на введеніє” (1885), “Дядько та тітка” (1885).
Друкуватися Коцюбинський почав у 1890р. — львівський дитячий журнал “Дзвінок” опублікував його вірш “Наша хатка”. В цьому ж році він побував у Львові, встановивши творчі контакти з місцевими літераторами та видавцями, зокрема Франком. Поїздка поклала початок постійному співробітництву Коцюбинського в західноукраїнських виданнях.
На початку 1891р. він їде в с. Лопатинці на Вінниччині, де поєднує роботу домашнього вчителя в родині місцевого службовця з поглибленим вивченням життя села, народної мови, культури і розпочинає серйозну літературну працю. За один 1891 рік з-під його пера виходять оповідання “Харитя”, “Ялинка”, “П'ятизлотник”, повість “На віру”, віршована казка “Завидющий брат”. Твори привернули увагу літературної громадськості, засвідчили, що в українську прозу прийшов талановитий художник.
На початку 90-х рр. частина молодої української інтелігенції, перейнятої ліберально-просвітительськими ідеями, утворює організацію “Братство тарасівців”, з учасниками якої Коцюбинський деякий час підтримував зв'язок. Цей зв'язок відбився на його творчості. У казці “Хо” (1894) Коцюбинський підносить значення ліберально-просвітительської діяльності.
Роки перебування Коцюбинського на урядовій службі в Молдавії і Криму дали життєвий матеріал для його творів “Для загального добра” (1895), “Пе-коптьор” (1896), “Посол від чорного царя” (1897), “Відьма” (1898), “В путах шайтана” (1899), “Дорогою ціною” (1901), “На камені” (1902), “У грішний світ”, “Під мінаретами” (1904). Одним із свідчень того, що Коцюбинський своїми творами молдавсько-кримського циклу виходив за межі локальних проблем, є те, що його повість “Для загального добра” була надрукована в перекладі російською мовою у журналі “Жизнь” (1899, кн. 12).
Багата творчими здобутками п'ятирічна служба у філоксерній комісії стала періодом інтенсивного зростання письменника Залишивши роботу в комісії, він після безуспішної спроби влаштуватися на роботу в Чернігові, де жила сім'я, їде до Житомира і займає різні посади в редакції місцевої газети “Волынь”. На початку 1898р. Коцюбинський нарешті дістає роботу в чернігівському земстві.
Важливим моментом світоглядно-художньої еволюції Коцюбинського було оповідання “Лялечка” (1901). У “Лялечці” Коцюбинський постає визначним майстром психологічного аналізу. Зосередження уваги на психологічних колізіях стає визначальною рисою творчості Коцюбинського.
Дещо окремо в доробку Коцюбинського стоять твори на теми з минулого українського народу — “На крилах пісні” (1895) і “Дорогою ціною” (1901). Їх єднає романтично-піднесена, героїчна тональність.
Новела “Цвіт яблуні” була в українській літературі новаторською за темою: порушувалась проблема ставлення письменника до дійсності, говорилося, що митець за будь-яких обставин не може забувати про свій громадянсько-професійний обов'язок, повинен боліти чужим горем, як власним.
До теми “Цвіту яблуні” Коцюбинський повертається ще не раз (цикл мініатюр “З глибини”, поезія в прозі “Пам'ять душі”, незавершений твір “Павутиння”, новели “Intermezzo” і “Сон”). Виражене у цих творах ідейно-мистецьке кредо декларується й у листі-відозві М. Коцюбинського і М. Чернявського 1903р. до українських письменників. Наступний розвиток української літератури Коцюбинський бачив у розширенні її тематичних та ідейних обріїв, пошукові нових художніх форм.
У п'ятиліття перед революцією 1905 — 1907 рр. Коцюбинський написав і опублікував оповідання “Fata morgana” (Киевская старина, 1904), в якому вловив ті головні зрушення у свідомості селянства і нові тенденції в еволюції соціальної психології села, які на повну силу виявилися під час революції. Революція остаточно відкрила світові нове село, а Коцюбинський без будь-якого втручання в текст оповідання продовжив його як другу частину повісті. Друга частина повісті “Fata morgana” (опублікована в квітневому номері “Літературно-наукового вісника” за 1910р.) належить до найвизначніших творчих досягнень Коцюбинського, пов'язаних з подіями першої російської революції.
Провідним жанром малої прози Коцюбинського після 1901р. стає соціально-психологічна новела.
У 1906 — 1912 рр. крім другої частини “Fata morgana” М. Коцюбинський створює новели “Сміх”, “Він іде” (1906), “Невідомий”, “Intermezzo”, “В дорозі” (1907), “Persona grata”, “Як ми їздили до Криниці” (1908), “Дебют” (1909), “Сон”, “Лист” (1911), “Подарунок на іменини”, “Коні не винні”, образки-етюди “Хвала життю!”, “На острові” (1912), а також повість “Тіні забутих предків” (1911).
Під час поїздок на острів Капрі письменник часто зустрічався з Горьким, взимку 1911 — 1912 рр. навіть жив у нього і написав там “Коні не винні” та “Подарунок на іменини”.
Художні нариси “Хвала життю!” й “На острові”, написані влітку 1912р., — останні твори М. Коцюбинського. Пафосом торжества життя над смертю пройнятий нарис “Хвала життю!”. Лейтмотивом нарису “На острові” також є ідея безперервності, вічності людського буття.
Коцюбинський побував у багатьох екзотичних місцях — у Криму, Бессарабії, на Гуцульщині та в Італії, його листи переповнені враженнями від природи цих країв. Коцюбинський вражав своїх сучасників знанням природничих наук. Він проникав у таємниці природи через наукову літературу і власні спостереження. Це допомагало йому глибше, по-філософськи сприймати навколишній світ, краще збагнути і точніше відтворити життя людини в органічному зв'язку з усім світом. Природа і людина зливаються у нього в одне ціле, стоять в одному поетично-філософському ряду.
Мовна практика Коцюбинського — один з яскравих прикладів широкого підходу до розвитку літературної мови. Не заперечуючи ваги різних стилів української літературної мови, слів-новотворів, оригінальних виразів, конструкцій, він головним джерелом збагачення мови літератури вважав загальнонародну розмову.
Творчість Коцюбинського служить художнім прикладом уже не одному поколінню українських письменників.
Немає коментарів:
Дописати коментар