Уроки української літератури

                    

                                                                         8 клас

О. Вишня «Мисливські Усмішки» («Відкриття Охоти»)

Мета: Ознайомити школярів з життям й творчістю О. Вишні, охарактеризувати цикл письменника-гумориста «Мисливські усмішки», проаналізувати окремі гуморески; розвивати культуру зв'язного мовлення, вміння логічно мислити, співставляти, спостерігати, робити висновки; формувати естетичні смаки у школярів; виховувати почуття поваги, пошани до творчості О. Вишні, прищеплювати інтерес до наслідків власної праці, бажання поширювати читацький кругозір.

Тип уроку: Комбінований, урок позакласного читання

Обладнання: Портрет О. Вишні, бібліотечка-виставка творів гумориста, малюнки учнів до циклу гуморесок письменника, музика П. Чайковського «Пори року», письменника, дидактичний матеріал (тестові завдання, картки).

ХІД УРОКУ

I. Організаційний момент

II. Актуалізація опорних знань. Бесіда за питаннями:

• Яке значення має усмішка в житті людини?

• Чи варто людині мати почуття гумору?

• У чому полягає єдність людини і природи?

• Які письменники у своїх творах порушували проблему бережного ставлення кожного до природи? Наведіть приклади.

• Що трапляється тоді, коли людина завдає шкоди оточуючому середовищу?

• Яким чином гумор і сатира можуть одночасно використані у художньому творі?

• Чим повчальні твори про природу?

III. Оголошення теми, мети уроку. Мотивація навчальної діяльності

IV. Основний зміст уроку

1. Вступ учителя

Сьогодні, шановні друзі, до нас завітала чудова і весела людина, життєлюб і оптиміст — Остап Вишня. У найскладніших умовах він ніколи не втрачав віри в людину, в її душевну красу, творчу вдачу. Павло Михайлович любив природу, любив і знав і, що найголовніше, відчував народну пісню, дотеп та гумор.

Але був ще інший Остап Вишня — жорстокий і невблаганний, нещадний і нестерпний у своїх люті та гніві. Це тоді, коли він зустрічався з ідейними ворогами чи тими покручами, які трапляються ще в нашому житті.

Таким невтомним трудівником, лагідним і гнівним, увійшов Остап Вишня в наше життя і в нашу літературу. Його ім'я оповите нев'янучим ореолом слави. Вони живе в пам'яті мільйонів і мільйонів щирих любителів нашого слова, того іскрометного та задушевного сміху, що його так щедро дарував незабутній Остап Вишня.

2. Життя і творчість О. Вишні (матеріал для вчителя)

ПАВЛО МИХАЙЛОВИЧ ГУБЕНКО - ОСТАП ВИШНЯ

(77.77.1889 - 28 09.1956)

Народився Остап Вишня на Полтавщині. Родина Губенків жила дружно, батько і матір залучили дітей з раннього віку до роботи (а мали вони сімнадцятеро дітей).

«Ріс, як і всі ростуть,— згадував письменник,— грався, як і всі, стрибав через перелази, зимою сковзався на льоду і спускався на санчатах. Бігав наввипередки. Тоді ще стометрівок не було, а звалося це так: «Ану од груші до соломи! Тю!» — і побігли. Тю — це нинішній вистріл судді на старті...»

«Школу життя» письменник проходив поетапно: спочатку пас гусей, потім свиней. Вища освіта, за словами самого Остапа Вишні, включала телят, овець, корів, коней. Та батьки прагнули дати своїм дітям освіту. Закінчив малий Павлусь сільську школу, де здобув початкову освіту, а потім вчився у Зміївській міській двокласній школі. Вже тоді проявилася його любов до книги, лагідна вдача, дотепність.

Заповітною мрією Павла було стати вчителем, тому просить рідних, щоб дозволили йому вступити до глухівської вчительської семінарії. Однак батько як колишній солдат мав право віддати сина на «казьонний кошт» — у військову фельдшерську школу, яка знаходилася в Києві. Так потрапив хлопець у великий культурний центр, роки перебування в якому відіграли неабияку роль у формуванні його як письменника.

У 1917 році Павло Губенко вступив до Київського університету, але університетської освіти не здобув. Тоді він береться за літературну працю. 22 липня 1921 року в газеті «Селянська правда» була надрукована гумореска «Чудака, їй-богу!». Під нею вперше стояв підпис: Остап Вишня. Змалював у ній автор пастушка Остапа та його ровесників, а ім'ям свого допитливогогероя письменник підписав твір. Ім'я припинилося, припало йому до вподоби і залишилося за П. М. Губенком на все життя.

Сучасники Остапа Вишні згадують, що не був він ні балакучим, ні веселим; худенький, тихий, неначе аж сором'язливий. «В замисленому, навіть самовитому з вигляду лірикові, незмінно м'якому, делікатному, добросердному стороння людина нелегко визнала б добре відомого йому з літератури веселого і безжального Остапа Вишню. А втім, це було саме так.

Тяжкі випробування випали на долю письменника. У тридцятих роках його було звинувачено в організації замаху на Постишева, навішано популярний на той час ярлик «ворог народу» і відправлено на каторгу на береги Печори, де П. М. Губенко працював плановиком і фельдшером. Заслання тривало десять років. Десять літ неволі і принижень. І лиш випадковість вберегла Остапа Вишню від смерті.

А було це так. Везли письменника на страту. Але в цей час на річці скресла крига (ніби пожаліла в'язня), і на етапі довелося затриматися на кілька місяців. А коли приїхали на вказане місце, з'ясувалося, що все колишнє керівництво табору розстріляли. Доля змилостивилась над людиною. І вже до кінця строку Остап Вишня працював фельдшером. Лише у квітні 1944-го року повернувся письменник на Україну.

Дивом збереглися листи, написані у той смертний час і адресовані Варварі Олексіївні Маслюченко — дружині Остапа Вишні, відомій у Харкові театральній актрисі, та дочці Марії. У них — велика туга, біль і віра! Віра у повернення.

Зворушлива дружба єднала Павла Михайловича і М. Т. Рильського. Якось дружина Остапа Вишні запитала Максима Тадейовича, чи не пригадує він, коли познайомився з Остапом Вишнею. «Не пам'ятаю. По-моєму, я знав його все своє життя»,— відповів поет.

А ще Варвара Олексіївна згадує таку деталь: Остап Вишня не мав костюма, і Максим Тадейович поділився з ним своїм скромним гардеробом (віддав йому один зі своїх двох костюмів).

Творчість Остапа Вишні багата і різноманітна за жанрами і за стилем. Він писав сатиричні вірші, оповідання, фейлетони, анекдоти, жарти. Письменник часто звертався до жанру дитячого оповідання, щедро змальовуючи епізоди з дитинства. Іноді навіть важко встановити, де закінчується автобіографічне і починається художнє. Лише після війни видано для юного читача ряд гумористичних оповідань автора, найвідоміші серед яких такі: «Молоді будьмо», «Великі ростіть», «Дітям», «Перший диктант».

28 вересня 1956 р. перестало битися серце Остапа Вишні. Він був сповнений бадьорості і великих творчих планів. їх не судилося здійснити. Але те, що письменник написав за своє життя, ввійшло до золотої скарбниці української літератури.

3. «Мисливські усмішки О. Вишні» (загальна характеристика)

У післявоєнний період О. Вишня створив великий цикл непере-вершених за своєю майстерністю, тонкістю відчуття рідної природи «Мисливських усмішок».

«Мисливські усмішки» є найбільш поетичними творами письмен-ника-гумориста. Це справді ліричні вірші в прозі, їх по праву можна назвати лебединою піснею письменника.

У центрі всіх творів цього циклу стоять благородні, розумні, кмітливі люди. Вони веселі оповідачі, знавці безлічі мисливських вигадок і охоронці природи, які кохаються в пташинці і звіряткові, деревці і квіточці. За кожний із них стоїть постать, як пише М. Рильський, «справжнього мисливця і при тому поета полювання» — О. Вишні.

Письменник, у цьому і своєрідність циклу його творів, завжди має на увазі слухача його усмішки — це оповідання, розраховані на усну розповідь, на присутність людей і оповідача, з його мімікою і розмовними інтонаціями. Ці твори особливо сильно вражають при слуханні їх у чиємусь невимушеному, без притиску і крику, в безпосередньому і спокійному читанні.

Герої Остапа Вишні — люди високих і благородних поривів, чистої моралі та душевної краси. Вони вміють побачити і оцінити велич і красу природи.

Характерною особливістю «Мисливських усмішок» О. Вишні є їх тонкий гумор. Комічного ефекту гуморист досягає багатьма засобами. Це насамперед уміння говорити на повному серйозі про те, що цього аж ніяк не потребує, пояснювати те, що й так усім ясне і зрозуміле. Це, по-друге, використання іншомовності та самозаперечень,

Виняткових сюжетних ходів і ситуацій, тавтологічних виразів, дотепів і народно-розмовної стихії з широким використанням професіонально-мисливської термінології, мистецької та побутової лексики іт. д.

У «Мисливських усмішках» О. Вишня досяг високого рівня побудови своїх творів. Він надзвичайно винахідливий у розгортанні експозицій та сюжету, у використанні народно-поетичної творчості, у завершенні кожної композиційної частини.

Одним із найулюбленіших прийомів О. Вишні є гротеск. В його усмішках знаходимо свідоме перебільшення зображуваного явища, різні контрасти між реальним, вигаданим чи розказаним оповіда-чем-мисливцем, поєднання дійсного і фантастичного. Та ніде гуморист не збивається на карикатурне спотворення образу чи характеру. Навпаки, його гротеск має ліричний, добродушний, інтимний характер. На цьому прийомі тримаються майже всі твори циклу «Мисливські усмішки».

Надзвичайно вдало використовував О. Вишня скарби народно-поетичної творчості. Після прислів'я-приказки казкові зачини надають всім творам чарівної інтимності та ліричності.

Вчитель наголошує, що в основі всіх «Мисливських усмішок» О. Вишні лежать життєві факти, реальна дійсність. А основне — глибока любов до рідної природи.

4. Опрацювання гуморески О. Вишні «Відкриття охоти»

4.1. Виразне читання твору з відповідним коментарем.

4.2. Тема: Розповідь про відкриття полювання і сміни природи з його учасниками.

4.3. Ідея: Возвеличення краси природи, прагнення нею насолодитися, а не винищувати під час мисливства.

4.4. Основна думка: Полювання — це не смертельна загроза птахам і звірам, а спілкування з природою.

4.5. Жанр: Гумореска, усмішка.

4.6. Композиція.

Експозиція: Розповідь про те, коли і яким чином відбуватиметься «відкриття охоти».

Зав'язка: Роздуми героїв про місце з полювання.

Кульмінація: Гумористичні ситуації, які траплялися з героями твору.

Розв'язка: «Перший постріл! Полювання відкрите!».

4.7. Зміст твору.

Вже перший твір циклу «Відкриття охоти» починається із суто розмовних ситуацій: «Власне кажучи щороку відкриття полювання буває двічі...».

Оповідач щоразу звертається до удаваного слухача, запитує його, радиться з ним. Спокійна розповідь у творі чергується з емоційно насиченими, піднесеними рядками. Тоді письменник вдається до коротких називних речень, риторичних фігур.

Коротка емоційна частина усмішки про поважність полювання змінюється інтригуючою емоційною частиною.

«Відкриття. Скільки турбот, хвилювань, неврози, доки все в тебе в порядку: і рушниця і набої, і одежа, і рюкзак, і стопна,— одне слово, все що потрібно для серйозного, добутливого полювання. А куди їхати? А з ким їхати!»

А далі вдвох наступних, логічно обумовлених частинах твору автор дає відповіді на хвилюючі питання, куди їхати і з ким їхати. І все це викладено жваво й дотепно. Гуморист вдало використовує народно-тавтологічні звороти, вдається до засобу перебільшення, близького до неймовірності. Діалог його динамічний, схвильований. Він правдиво відбиває психологічний стан мисливця напередодні відкриття полювання, коли ще не вирішено питання: куди їхати. А їхати треба, бо біля Борисполя «качви цієї ну як хмари! їй бо, там з одного набою торік по 24 качки брали!» а що робиться біля Носівки! Там з усього лівобережжя зібралися качки, витолочили всі соняшники і через гнізда трава росте.

А з ким їхати? Відповідь на це запитання О. Вишня починає хвилюючим авторським ліричним відступом.

Вчитель зачитує уривок.

«Аж доля моя!

Та хіба єсть серед мисливців, серед людей, що люблять тихі вечори над озерами, що чують ніжний шелест очеретів, що пам'ятають

Тихше, тихше, не диши, Нас почують комиші...»

Такі чудесні романтичні люди населяють усі «Мисливські усмішки» О. Вишні. Письменник розкриває їх думи, характери, уподобання. Назавжди запам'ятовується образ Івана Петровича і його розповідь про знаменитого, Петра Івановича, Пилипа Федоровича та старенького короткозорого бухгалтера, що замість зайця поцілив у кішку і т. д. Кожен з них — це завершений мистецький тип, привабливий образ, що чарує нас своєю простотою, закоханістю в рідну природу, звеселяє нас своїми дотепами і побрехеньками.

 4.8. Гумор у творі:

• обирання місця для полювання;

• ситуація з Джеком;

• гонча Флейта;

• постріли старого бухгалтера у зайця, який був кішкою; у зайця

з написом: «За що ви мене вбили?!» (прикололи шпилькою до вби

Того зайця папірця);

• очікування результатів полювання на острівцю в очереті.

4.9. Ідейно-художній аналіз гуморески. Бесіда за питаннями:

• Чи були ви на полюванні? Які враження ви отримали від нього?

• Чи не шкода вам вбивати тварин? Яке полювання пропонує мисливцям О. Вишня?

• Коли і за яких обставин відбувається «відкриття охоти»? («Власне Кажучи, щороку "відкриття полювання буває двічі: першого серпня На птицю, а першого листопада на звіра, але якось уже так утраДиційнилося, що за урочисте, коли хочете, свято серед мисливців Вважається перше відкриття, коли після довгої перерви у вас у руках Знову улюблена ваша рушниця і ви знову маєте не тільки, сказать Би, поповнити свої продовольчі ресурси, не тільки допомогти дерЖаві в м'ясозаготівлях, а й задовольнити «себе, як природознавця, Природофіла й спортсмена"»)

• Як сам автор ставиться до процесу полювання? («Полювання, як баЧите, не якась там легковажна дурничка, не дрібничка, а дуже й дуже Поважна справа, особливо для таких громадян, як ми з вами...»)

• Що необхідно мати при собі мисливцю для полювання? («...ІрушНиця, і набої, і одежа, і рюкзак, одне слово, все, що потрібно для Серйозного, добутливого полювання...»)

• Хто повідомив, що на озерах біля Борисполя багато качок? («Оце Вчора приїздила звідтам молодиця, так казала, що її свекрові кум Його казав, що кумова баба чула од свахи, що та сама бачила, як коНоплі мочила, що нема куди через тую качву коноплини ткнути!»)

• Чому герої гуморески вирішили полювати у Носівці? («Та там З усього Лівобережжя качки ще навесні позбирались. Стихійне нещасТя: соняшники всі потолочили. А на луках через гнізда трава не виРосла: гніздо на гнізді, траві нема де рости,— не знають колгоспники, Чим худобу годувати. Ні, коли вже їхати, то тільки в Носівку!»)

• Якою був собака Джек у Івана Петровича? («От був собака! Мертва Стойка! Такого собаки я не бачив! Даси бувало в зуби йому записку й гроші: «Джек! Миттю пляшку вина!» За півгодини вже летить з вином. Тільки Не можна було більше грошей давати: решту обов'язково проп'є!»)

• Про яку пригоду розповів оповідач, що сталася з Флейтою? («ПеТро Іванович — гончарник... І яка в нього є сука Флейта, як вона ганяє! По два місяці вовка ганяла. А спочатку боялась, перший раз Як наткнулась на вовка, вискочила на просіку «бліда-бліда, як стінКа!» «Чотирнадцять вовків колись за нами з Флейтою гнались!» Ну, Петре Івановичу! Невже таки чотирнадцять?! Факт! Спитайте Флейту! І обидва сірі!»)

• Від чого під час полювання старенький бухгалтер перелякався? («... Пилип Федорович розповість вам про короткозорого старенького Бухгалтера, пристрасного мисливця, жертву фантастичних вигадок усієї Компанії, з якою він завжди полював. Ви дізнаєтесь про зайця, який після Бухгалтерового пострілу з страшним криком «н-н-няв!» вискочив аж на вершечок телеграфного стовпа, і як переляканий бухгалтер «кинув рушНицю і, приказуючи «да воскреснеть Бог, біг три кілометри додому»)

• Як мисливці пошуткували над бухгалтером? {«Одного разу ми приКололи шпилькою до вбитого зайця й посадили під кущем і спрямували на нього короткозорого бухгалтера. Він — бах! Заєць — беркиць! Підбігає, а там такий на заплоці заячий докір! Що сміху було!»)

• Що відчуває ліричний герой у казковому світі природи? {«...ПокоТилася зоря. Булькнув у воду водяний щур... Закахкало спросоння кри-

Пискнула очеретянка... Десь далеко прогув паровик. Сіріє..»)

• Чим вам сподобався твір О. Вишні?

• До чого закликає письменник читача своєю гуморескою?

• Якими ви уявляєте героїв його твору?

4.10. Мікрофон. «Чи відвідали б ви таке полювання як герої твору

0. Вишні? відповідь вмотивуйте.»

V. Закріплення вивченого матеріалу

1. Проведення тестового опитування:

1. Відкриття полювання відбувається у:

А) Вересні; Б) Серпні; В) жовтні; г) квітні.

2. Першого листопада мисливці починають «полювати» на: а) птицю; б) рибу; в) Звіра; Г) лікарські рослини.

3. Мисливство, на думку автора,— це:

А) легковажна справа; б) відпочинок з рушницею; в) «спілкування» з природою; г) Поважна справа.

4. Під час полювання людина не може виявити себе, як:

А) Еколога; Б) природознаця; в) природофіла; г) спортсмена.

5. На озерах біля якого міста «качви цієї ну як хмари!»? а) Херсона; б) Борисполя; В) Ялти; г) Донецька.

6. Скільки вбили качок, за словами оповідача, з одного набою торік? а) Сімнадцять; б) дві; в) п'ятнадцять; г) Двадцять чотири.

7. Твір Т. Шевченка, який згадується у гуморесці:

А) «Реве та стогне Дніпр широкий»; б) «Садок вишневий коло хати»;

В) «Зоря моя вечірняя»; Г) «Сонце сідає, гори чорніють».

8. Гончатником у творі був:

А) сам ліричний герой; б) Пилип Федорович; в) Петро Іванович;

Г) короткозорий старий бухгалтер.

9. Якого змісту був папірець, приколотий шпилькою до вбитого зайця? а) «Що ж ви скоїли?»; б) «Ви — злочинець?»;

В) «За що ви мене вбили?»;

Г) «Ви тепер відповідатиме за мою смерть».

10. Стихійним лихом О. Вишня вважає:

А) забруднення качками озерця; б) Потолоченая соняшника;

В) залякування мисливцями птахів і звірів;

Г) відсутність тривалого часу дощів.

11. Ліричний герой надягнув на кота шкіру: а) Зайця;Б) лисиці; в) вовка; г) сурка.

12. Якою була вада у старенького бухгалтера:

А) Короткозорість; Б) хворе серце; в) все забував і губив;

Г) був надто знервований.

Примітка. За кожну правильну відповідь встановлюється 1 бал.

2. Робота на картках

Картка № 12

1. Дослідіть, які гумористичні епізоди зображені у творі. В чому виявляється їх значення для сприйняття змісту «Відкриття охоти»?

2. Як, на ваш погляд, осмислює сам О. Вишня процес полювання? В чому він вбачає його призначення? Наведіть переконливі обґрунтування, посилаючись на зміст твору.

3. За яких умов полювання вважалося відкритим? Коли:

А) всі мисливці зібралися разом; б) Пролунає перший постріл;

В) міська влада надасть на це дозвіл;

Г) всі мали при собі рушницю.

Картка № 2

1. Яке значення у гуморесці приділялося побрехенькам? Відповідаючи, посилайтеся на приклад з твору.

2. Стисло охарактеризуйте мисливців, які прагнули потрапити на полювання? Як саме автор ставиться о них?

3. Хто був жертвою фантастичних вигадок мисливської компанії? а) Собака Джек; б) Пилип Федорович; в) Іван Петрович;

Г) Старенький бухгалтер.

Картка № З

1. Що, на ваш погляд, намагається висміяти О. Вишня в усмішці «Відкриття охоти»? Які художні засоби він при цьому використав?

2. Доведіть, що полювання — це не винищення природи, а можливість насолоджуватися природною красою. Відповідь обґрунтуйте.

3. Скільки вовків гналось за Петром Івановичем з Флейтою? а) чотирнадцять; б) Двоє; В) сімнадцять; г) ціла зграя.

VI. Підсумок уроку

Отже, «Мисливські усмішки» О. Вишні виховують почуття любові до рідного краю і рідної природи, розкривають їх чарівну красу, сприяють розвиткові смаків та уподобань сучасної людини.

VII. Оголошення результатів навчальної діяльності

VIII. Домашнє завдання

Підготуватися до контрольної роботи роботи з теми: Творчість В. Сосюри, В. Підпалого,

 І. Малковича, І. Карпенка-Карого.

ВІДОМОСТІ ПРО АВТОРА

Чупринін Олексій Олексійович,

Дорогою ціною

 

Пролог 

Тяжко жилося селянству в тридцяті роки вісімнадцятого століття: «Вільний дух народу ще тлів під попелом неволі». Той народне був звичайнісіньким господарським волом, якого вдовольняли тяжка праця й спочинок. Ярмо наклади на шию дикому турові, який корився силі, але очі йому від гніву наливалися кров'ю. 

Старше покоління ще пам'ятало, як боролися за людські права, згадувало, як держали шаблю, обороняючи незалежність. Відгукувалась ще чаруюча пісня волі в серцях молоді, яка кликала на бессарабські степи, за Дунай, туди, де немає пана й панщини. 

Пани ж, у свою чергу, обороняли свої права на «живий робочий інвентар — хлопа», який приносив незмірені скарби, обробляючи українську землю. Зовсім недавно перемогли пани, задушивши гайдамацьке повстання. Але хлоп тікав, залишаючи все миле його серцю, на вільні землі. Там були організовані на втікачів справжні лови. 

На півдні Бессарабії, недалеко от бистрої ріки Прут, по лівім боці Дунаю, стояло козацьке військо, що виловлювало нещасних втікачів. За голову спійманого одержували плату Жорстока розправа чекала на шукачів свободи. їх оддавали в рекрути, відправляли в Сибір або назад до пана в неволю. Але, незважаючи на тяжкі перешкоди, тікали українські селяни туди, де жевріла надія на жадану волю, яка діставалася дуже дорогою ціною. 

Розділ І 

Пан вирішує парубка Остапа віддати в рекрути за те, що той бунтує проти нього й підмовляє до цього селян. «Бунтар... гайдамака! — кричить пан.— Він мені людей баламутить». Остап вирішує втекти, про що й повідомляє коханій Соломії. Тій важко відпускати парубка й залишатися з осоружним чоловіком, за якого насильно ЇЇ видали заміж. Та вона розуміє, що іншого виходу із скрутного становища немає. Остапові треба тікати. 1 Соломія на човні перевозить свого любого на той бік ріки, допомагаючи втекти. Коханці прощаються й розлучаються. 

Остап ішов знайомими стежками, де « кожен кущик, горбок, долинка... — все було йому знайоме, промовляло до його». Згадує Остап свого сивого дідуся, колишнього запорожця, який боровся в Умані з панами. Від діда змалку хлопець чув розповіді про славне минуле, про волю, про Січ. Тому Остап, вихований у давніх традиціях, і здіймав річ про те, що треба звільнитись від панського ярма. Але ніхто його не підтримав. 

Пан катував старого діда, силком віддав Соломію за свого хурмана, одібравши дівчину в Остапа, а самого Остапа вирішив оббілувати й оддати в солдати. Так ішов парубок, а думки його сягали в далеке майбутнє. Мріяв він про Січ за Дунаєм, про козацтво, про те, як разом із товаришами поїде на Уманщину визволяти народ з неволі, як забере Соломію, потішить діда на старість. Але ось хтось замаячив на шляху. Остап хотів звернути з дороги, та його покликали. 

Наздоганяв Остапа молодий безвусий парубок. То була Соломія. Молодиця вирішила йти за коханим, одягнувши чоловіче вбрання. Тільки коси, що вибивалися з—під очіпка, видавали жінку. І вони ножем відкремсали довге прекрасне волосся, яке чорними пасмами лягало додолу. Отже, тепер удвох, Остап і Соломія в парубочій одежі, вирушили в далеку подорож шукати волі. 

Розділ II 

Остап і Соломія дісталися лівого берега Дунаю, опинилися серед маси втікачів. Була глибока осінь. Люди з дітьми, немічними, старими ховалися в мороці від козацьких сторожових загонів. Командував втікачами дід Овсій, який знав години переправи на той берег. Остап і Соломія подружилися з Іваном Котигорошком, парубком невисокого зросту з тоненьким голосом. Він став вірним товаришем цій незвичайній парі. 

Настав час втікачам вирушати в дорогу. Підійшли до самої річки й поховалися в комиші. Довго чекали перевозу. Аж ось прибули човни. І тільки люди почали до них підходити, як їх помітив сторожовий козак. Він вистрілив із рушниці, подаючи сигнал своїм. Сторожові почали хапати втікачів, усе збилося, змішалося... Хтось ухопив Соломію, але Остап відбив її. Човни швидко відпливали, і тільки Котигорошок благаючим голосом гукав Остапа й Соломію. 

Остап і Соломія тікали через темряву й очерет. Вони вирішили податися до .одноокого мірошника Якима, який хвалився, що знає, як можна переправитись до Туреччини. План мельника був дуже простим: зв'язати невеличкий пліт, який витримав би двох людей. Соломія одразу ж почала майструвати цей пліт. Невдовзі він був готовий. 

Втікачі попливли вночі через Прут. їх несло серединою річки, поки парубкові не пощастило зачепитись за вербу. Обоє вилізли з води на чужу землю. «Дивне почуття обхопило Остапові груди: замість радості — сильне обурення стрепенуло його істоту». І він викрикнув прокляття тій землі, яка принесла стільки страждань. На тому березі москаль почув Остапів голос і навмання бахнув з рушниці, випадково влучивши хлопцеві в груди. 

Розділ III 

Соломія тягла за собою пораненого Остапа. Вони йшли доти, поки Остап не знесилив. Тоді молодиця перев'язала коханому рану. Остап слабнув, він не міг далі йти через плавні. Сохло в горлі, постійно хотілося пити. Соломія довела пораненого до озерця з чистою водою, напоїла. Вони почали помалу пересуватися далі. Остапа палила гарячка. Соломія намостила йому ложе з очерету й пішла сама шукати вірної дороги, щоби вибратись із плавнів. 

Довго жінка ходила, ламала очерет, щоб не загубити своєї дороги, але все—таки заблукала. Вона хвилювалася за Остапа. їй було прикро, що не може допомогти пораненому, що не може витягти його з плавнів. З відчаю Соломія розплакалась, а потім заснула. Прокинувшись, вирішила йти просто вперед. В тому ж напрямку, куди йшла Соломія, рухалося дуже багато звірини. В повітрі стало тепло й душно. І тут Соломія помітила червоні хмари вгорі й зрозуміла, що то горять плавні. 

Гарячка палила Остапа. Він марив, кликав дідуся, який приходив втішити онука. Коли хворий одкривав очі, дідусь зникав, а коли закривав — з'являвся знову. Надвечір Остап почав хвилюватися. Де ділася Соломія? Чому вона не приходить? Адже вона знає, що йому важко, що він не годен вибратися із цих нетрів. А може, вона його покинула?... 

Вночі йому стало гірше. Його тіпала пропасниця, палила гарячка. Удосвіта Остап почув, що біля нього стоїть жива істота. То був вовк. Остап відганяв тварину, бризкаючи в морду звіра водою. Вовк жалібно завив, клацнув зубами й щез в комишах. Остап слабнув. Він марив, відчував, що вмирає, але перемогла воля до життя. Остап зсунувся з свого ложа й поповз. Нарешті він почув над собою Соломіїн голос і втратив свідомість. 

Розділ IV 

Соломія вибігає із плавнів і натрапляє на циганське поселення. Вона забігає до хати, де живе циганська сім'я і благає допомогти врятувати пораненого. Разом із циганами Соломія виносить Остапа з плавнів. У циганській хаті молодята знаходять тимчасовий порятунок. Стара циганка доглядає Остапа, як рідного сина, лікуючи його відварами з різного зілля й козячим молоком. 

Молодій циганці Маріуці подобався молодий Остап. Надто часто вона поглядала на парубка. Одного разу навіть побилася з—за цього із своїм чоловіком Раду. Старий циган Пца й молодий Раду зникали вночі й поверталися вранці. Днями вони спали. Остап помітив, що приводили вони до двору сплутаних коней, тобто займалися конокрадством. 

Соломія влаштувалась працювати до багатого болгарина, приносила гроші, щоб поставити на ноги Остапа. Пца постійно вимагав гроші в Соломії. Треба було все терпіти, бо Остап поволі одужував. Через деякий час він почав зводитись, навіть спостерігав за циганськими танцями й співами, дивуючись, що навіть «гуляють не по—нашому». Не одобрюючи циганських нічних заробітків, Остап і Соломія вирішують покинути злодійське гніздо. Коли Соломія була на роботі, на циганський виселок набігли турецькі шовніри й усіх забрали до в'язниці. 

Розділ V 

Того дня Соломія на базарі зустріла Івана Котигорошка. Він погладшав, мав гарний вигляд. Іван працював наймитом у заможнього турка. Удвох вони вирішили йти за Остапом, щоб перевезти його у двір до болгарина. 

Соломія була вражена в саме серце, коли нікого не побачила у циганській хаті. У дворі лише блукало маленьке козеня. Молодиця й Котигорошок вирішують іти до конаку (поліцейського участку), щоб доказати невинність Остапа. Але старший над турецькими жовнірами не хоче навіть вислухати Соломії. Котигорошок радить підкупити драгомана (перекладача), який служить у поліції. Проте драгоман небагато пообіцяв, сказавши, щоб Соломія прийшла через тиждень, може, випаде нагода побачити чоловіка. 

«Соломія щодня блукала коло конаку — лиха, роздратована, мов голодна вовчиця». Через тиждень драгоман повідомив її, що позавтра мають везти Остапа за Дунай. Жінка підмовляє Котигорошка відбити в турків коханого, маючи свій план. 

На другий день, ледве розвиднілось, озброєний Котигорошок із Соломією сіли в човен і стали чекати. Через деякий час з'явилася купка людей, що лагодилися перепливати Дунай. Серед них Соломія впізнала Остапа й почала співати своїм сильним голосом, повідомляючи коханого про те, що його їдуть визволяти. 

Човен втікачів наближався до турецького. Турки слухали пісню. Аж ось два човни зіткнулися. Почалася бійка, стрілянина. Іванові влучили в живіт. Під вагою його тіла човен перевернувся. Холодна вода обпікала тіло Соломії, колола голками, приводячи дотями. Жінка помітила, як Остап б'ється в руках двох турків, а третій тримає у руках димучу ще рушницю. 

Значить, ні вона, ні Іван нікого не забили... Але зараз їй не до того... Холодна вода бере її в свої обійми, чорна глибінь тягне вниз. Соломія відчуває, що наближається смерть. 

«— Остапе!..— з розпукою кличе душа. 

— Соломіє—є!..— доноситься до неї крик серця. 

— Соломіє!..— чує вона крізь холодну хвилю, що б'є їй в очі, торкається чола, розплутує коси...» 

Стоїть у далеких бессарабських степах невеличка хатинка, де варить собі убогу вечерю сторож. Цей сивий дід живе сам, розмовляючи з вітром. Вітер кличе його з боку холодного Дунаю голосом Соломії. Не соромиться дід показати свій «життєпись», що має на власному тілі. На спині — пам'ятка від пана, між ребрами — подарунок від москаля. А половина його душі й серця лежить на дні Дунаю й жде, поки зустрінеться з другою половиною. Отакою «дорогою ціною» було заплачено за волю.

УРОК 48. М. Коцюбинський «Догорою ціною». Пригодницький, романтичний сюжет повісті.

Мета:  ознайомити школярів з життєвим і творчим шляхом М. Коцюбинського, з’ясувати пригодницький романтичний сюжет твору, особливості композиції; розвивати культуру зв’язного мовлення, логічне мислення, пам’ять, спостережливість; удосконалювати навички аналізу сюжету та композиції повісті, формувати кругозір, світогляд школярів; виховувати почуття любові до творчості М. Коцюбинського, інтерес до історичного минулого рідного краю.

Тип уроку:  засвоєння нових знань.

Обладнання:  портрет М. Коцюбинського, бібліотечка творів письменника, дидактичний матеріал (тестові завдання, картки).

ХІД УРОКУ

            I. Організаційний момент

II. Актуалізація опорних знань. Бесіда за питаннями

- Що таке цінність? Назвіть кілька. Випишіть їх, зазначаючи найважливіші. Вмотивуйте свій вибір.

-  Яким чином поняття «цінність», «воля» пов’язані між собою?

-  Згадайте з історії події, коли українці виборювали волю заради щасливого життя у рідному краю.

-  Хто такі кріпаки? Яких страждань вони зазнавали, перебуваючи у неволі?

-  Чому боротьба за життя, волю — це одвічні проблеми людства?

-  Який твір називається пригодницьким? Наведіть приклади.

-  Як романтичний твір може бути пов’язаний з пригодницьким?

-  Яким творам ви надаєте перевагу? Чому?

III. Оголошення теми, мети уроку.

Мотивація навчальної діяльності

IV. Сприйняття й засвоєння навчального матеріалу

1. Вступне слово вчителя

Сьогодні ми починаємо вивчення творчості надзвичайно цікавого письменника. Чим саме цікавого? Думаю, кожен із вас знайде свою відповідь на це запитання.

Упродовж десятиліть творчість М. Коцюбинського хвилювала й продовжує хвилювати читачів. У чому ж секрет популярності його творів? По-перше, у тому, що звертався він до своїх читачів зі зрозумілими для всіх проблемами. По-друге, його герої завжди живуть серед нас і часто нас самих хвилює те, що тривожило їхні душі майже сто років тому. По-третє, у тому, що автор мав своєрідний індивідуальний стиль і не боявся звернутися до нових літературних напрямів.

Отже, вирушаємо у подорож шляхами життя і творчості М. Коцюбинського.

2. Життя і творчість М. Коцюбинського (матеріал для вчителя)

МИХАЙЛО МИХАЙЛОВИЧ КОЦЮБИНСЬКИЙ (17.09.1864–25.04.1913)

2.1. Портрет і зовнішність письменника.

2.1.1. М. Рильський — про М. Коцюбинського:

В тугому комірці, з тяжким портфелем,

Охайний, чепурний і мовчазний,

Він перебував тут вік свій нелегкий

Над статистичним ділом невеселим.

(«Чернігівські сонети»)

2.1.2. Остап Лисенко (син композитора), який мав щастя особисто зустрічатись з митцем слова: «Уявіть собі людину середнього зросту. В його постаті, ході, одежі стільки простоти скромності і водночас якоїсь внутрішньої вишуканості, благородства. Рухи його скупі, жодного зайвого жесту, вдумливе обличчя так і світиться любов’ю до людей, погляд його темних на диво виразних очей, проникає до самого серця, зігріває душу».

2.1.3. В. Ковердинський (наглядач Шаргородської духовної школи), Коцюбинський «завжди був старанно вмитий, причесаний, в скромному, але чистому одязі: чоботи його завжди були вичищені… сам він турбувався про свою акуратність: в боковій кишені його сундучка завжди був гребінець і дзеркальце, щоб кожний раз під час перерви між лекціями можна було все привести до ладу, не залишався він також і без носової хусточки».

2.1.4. Михайло Венедиктович Микіша (він зустрічався з Коцюбинським і свого вчителя М. Лисенко) про зовнішність, красу і благородство душі митця: «Найбільше враження зробили на мене його великі, замріяні, глибоко проникливі очі. Він мав статну, вище середнього зросту фігуру, красивої форми, чисто, до блиску виголену голову, прекрасні вуса, які йому дуже йшли і прикрашали його обличчя. Одягнутий був у білий, елегантно пошитий костюм. Взагалі в його постаті, одязі і манерах було стільки простоти, скромності і в той же час відбивались якесь внутрішнє благородство і привабливість. Рухи його були скупі, жодного зайвого жесту, голос проникливий, прекрасного баритонового тембру, який запам’ятовувався і глибоко западав у серце. Від першої зустрічі з Михайлом Михайловичем у мене залишилось враження про нього як про надзвичайно розумну, культурну, виховану людину». Подорож шляхами життя і письменницької діяльності М. М. Коцюбинського.

2.2. Повідомлення № 1. Родина Коцюбинських. Дитинство Михайла.

Народився Михайло Коцюбинський 17 вересня 1864 року у місті Вінниці, в родині дрібного службовця. Дитячі роки письменника проходили, як він сам писав, «дуже щасливо, в атмосфері теплих сердечних відносин», хоч бідність ніколи не залишала родину. Його батько Михайло Матвійович, був людиною доброю, чесною, «з вічними фантазіями, які ніколи не здійснялися», не терпів підлабузництва і навіть конфліктував з начальством. Йому частенько доводилось міняти роботу, а сім’я змушена була переїжджати слідом за ним з місця на місце. Згодом у своїй автобіографії письменник згадуватиме, що до дев’яти років він перебував у Вінниці, а потім довгий час довелося жити «то на селі, то знов у місті, все на тім же багатім природою, теплім прекраснім Поділлі».

Своїм вихованням Коцюбинський зобов’язаний матері. Походженням вона була з молдавського роду Абазів. Мати письменника, Ликера Максимівна, була на одинадцять років молодша за батька. Заміж вона вийшла всупереч волі своїх батьків (бо Михайло Матвійович був вдівцем з двома дітьми). З особливою теплотою згадував її Коцюбинський: «Мати…з тонкою і глибокою душевною організацією, добра, надзвичайно любляча, здатна на самопожертву, особливо для мене, якого дуже любить. Має добрий смак, благородні погляди, любить літературу… Я ріс під впливом матері, до якої завжди був ближчим, ніж до батька. Всі кажуть, що ми подібні до себе не тільки з обличчя, але й характером і уподобаннями». Спочатку родина жила заможно. Коцюбинські мали свою хату (материн посаг), садок, город. Малого Михайлика доглядала сільська жінка Хима, саме від неї хлопець почув українську народну пісню, казку. А ще, як згадував Хома Михайлович, любив ходити на ярмарки і слухати лірників. Розповіді й народні пісні сліпого діда Купріяна, який певний час мешкав у Коцюбинських, хвилювали чутливе серце хлопчини. Тому не дивно, що одного разу з підсвідомості виринув той нестримний полум’яний потяг до українського художнього слова, який не згасав уже ніколи до самого кінця його життя.

У дитинстві Михайлика любили всі, навіть нерідні сестри, з якими він охоче грався і до яких ставився з приязню і добротою. В години дозвілля діти (їх було шестеро) під керівництвом матері любили ставити вистави, інсценізувати народні пісні. Так в «Бондарівкі» Михайлик завжди грав «людську совість» (у дитинстві він був кволим худеньким хлопчиком з блідим обличчям). Мандруючи із сім’єю по селах і містах Поділля, Коцюбинський спостерігав нужденне селянське життя, бачив кривди, які чинили бідним людям царські чиновники та багатії. Змалку він полюбив чудову природу Поділля. Враження дитинства на все життя залишили глибокий слід у свідомості майбутнього письменника.

2.3. Повідомлення № 2. Роки навчання Михайла Михайловича.

Коли сім’я переїхала в м. Бар, Михайлик пішов у школу. Вчився він добре, був серйозним не на свої роки, але в дитячих іграх і витівках був хорошим компаньйоном.

Улюбленець матері і пестун родини, на дванадцятому році Михайлик був змушений вперше відірватися від рідної домівки. Закінчивши дворічну народну школу в м. Барі, де вони жили, хлопець їде в Шаргород, щоб продовжити навчання в духовній семінарії — бурсі.

Михайло Коцюбинський народився в той лиховісний час, коли офіційною мовою на Україні була російська. Як стверджує дослідник творчості письменника академік Сергій Єфремов, у сім’ї Коцюбинських теж розмовляли по-російськи. Українську мову хлопчик вивчив від челяді. «Занедужавши на дев’ятому році на запалення в легенях,— писав пізніше митець в автобіографії,— я в гарячці почав говорити по-українському, чим немало здивував батьків». Після цього випадку хлопчик сам почав складати українські пісні на взірець народних.

Після реформи освіти 1866–1867 рр. у школах було скасовано «волосодраніє», «вуходраніє» і вистоювання голими коліньми на гречці.

Проте Шаргородська бурса часів навчання Коцюбинського ще мало чим відрізнялась від описаної Пом’яловським. Лекції обмежувались самими запитаннями і відповідями. А від учня вимагалось лише зазубрювання текстів підручників. Інших книжок не було. Науки — арифметику і географію, грецьку, російську, церковнослов’янську мови та інші — учні бачили крізь вузеньку «віконце» підручника, який змушені були завчати майже напам’ять. З-поміж інших сільських поповичів Михайло відрізнявся не лише зовнішнім виглядом, начитаністю, а й відразою до брехні, доносів, які були поширені серед бурсаків.

На вечорах він декламував Шевченка, у вільний час захоплювався малюванням (малював тушшю портрети Добролюбова, Бєлінського, Чернишевського). На канікулах хлопець багато читає, відчуває нестримний потяг до пера. Тай взагалі вплив книги на письменника важко оцінити, адже все в житті він досяг завдяки самоосвіті.

Із якою насолодою бурсаки після занять тікали до монастирського ставу, щоб позмагатися наввипередки половити раків або в’юнів! Найбільші сміливці перетинали став, стрибали в міщанські городи і зривали там огірки. Циганською голкою вони нанизували їх на шпагат, зв’язували його кінці і з таким намистом на шиї повертались на свій берег.

Змалку Михайлик був хворобливим, млявим. Тому й у бурсі, як і вдома, книжці віддавав перевагу над дитячими пустощами. Вчився добре, образи вмів зносити мовчки, користувався повагою у товаришів. Одного разу в учительській, як згадував родич Коцюбинського, який працював у цій же бурсі помічником наглядача, сталася така розмова. В кімнату ввійшов учитель російської мови із стосом зошитів. Він тільки-но закінчив перевіряти твори бурсаків на тему «Як відбуваються різдвяні свята в моїй сім’ї», і, вибравши роботу Михайлика не міг стримати захоплення. «Будемо мати свого літератора!» — з гордістю показав він і почав читати твір уголос. Дослухавши до кінця, хтось з учителів вихопився із скептичним зауваженням: «Справді написано гарною мовою та й думка є, але навряд чи другокласник написав це сам. Мабуть, запозичив у когось і зміст і форму». Учитель російської, який добре знав Михайлика, не погоджувався.

«Ні, панове,— відстоював він свого вихованця,— це майбутній письменник, майбутній поет. Щоправда в нього ще слабке уявлення про справжню красу слова, але яке природне чуття художньої форми». У ці пророчі слова тоді не всі повірили. Мешкали бурсаки на квартирах у шаргородських міщан. Від своїх хазяїв вони чули перекази з давнини.— Як орда набігала, як гнітила людей панщина. А часом і неділю чи свято надвечір заходила на квартиру якогось бурсака баба Фусинка. Така собі старенька Шахеризада. Пригостивши її бурсаки із сусідніх хат сідали довкола неї і насторчували вуха. А з вуст народної оповідачки так і лилися казки і перекази, як баба-відьма гризе ліс, що виріс з гребінця Ганнусі — втікачки, як кінь-віщун рятує Івана. Важко сказати, чи саме вона бувала і в Михайлика, чи ці чи інші казки він слухав, але така вже велася давня бурсацька традиція. З певністю можна лише твердити, що Коцюбинський не полишав шкільної бібліотеки, яка після реформи поповнилась книжками. Пристрасть до читання з’явилась у Михайлика трохи раніше.

В 11 років, сім’я тоді мешкала в якомусь селі, хлопчина по-дитячому сильно закохався в шістнадцятирічну дівчину, яка не звертала на нього найменшої уваги. Поклавши будь-що стати великою людиною і тим завоювати серце своєї коханої, він накинувся на книжки. Михайлові пощастило натрапити на гарну бібліотеку, яка належала місцевому священику — людині розумній і, як на свій час, прогресивній. Невідомо, чи вдалося Михайлу справити враження на дівчину почерпнутими з книжок думками, але цілком зрозуміло, що прочитані тоді твори відіграли велику роль у його житті. Цими книжками були безсмертні «Кобзар» Т. Шевченка і твори Марка Вовчка. Саме вони, як потім згадував М. Коцюбинський, остаточно направили його на український шлях.

Після закінчення Шаргородської духовної школи Коцюбинський їде у Кам’янець-Подільський і вступає до семінарії, але через важкі матеріальні умови сім’ї вчитися йому не довелося.

2.4. Повідомлення № 3. Доросле життя письменника, його зв’язок з подільськими народовольцями.

У якийсь рік-два Коцюбинський раптом швидко подорослішав. Він ще більше замкнувся в собі. Спричинилися до цього дві сумні події. На сім’ю Михайла Михайловича навалюються нещастя. Сліпне мати, батько втрачає посаду і вже ніколи не зможе дістати путящої роботи, щоб забезпечити сім’ю. Родина повертається у Вінницю. Щоб мати гроші на переїзд, змушені були продати частину майна. Та й тут було не легше. Коцюбинські не мали змогу пригостити гостей навіть чаєм. Михайло став основним годувальником у сім’ї. Він дає приватні уроки, але заробітки були мізерними.

Друга подія — «політичний прогрес», як гучно назвав Коцюбинський невеличку пригоду — сутичку з поліцією, яка справила на нього, очевидно, неабияке враження і поклала початок постійних зіткнень з цим департаментом. У 1880 р. Михайло Михайлович закінчує духовне училище і відправляється в Кам’янець-Подільський (1881 р.), мабуть, маючи намір вступити до університету. Мрія ця не здійснилася через матеріальні нестатки — треба було допомагати родині. Кам’янець-Подільський жив у той час активним громадським життям. Особливо виділялась молодь. Коцюбинський поринає у вир політичних ідей і юнацьких захоплень соціалізмом, якими жили тамтешні семінаристи та ентузіасти-народники. Товариш Михайла Михайловича так згадує про ті дні, що залишили відчутний слід у їхньому житті: «Що не кажіть, а час спілкування нашого в Кам’янці був часом самим дорогим, самим священним. Ніякий університет, ніякі книги не могли б дати того, що дали ці нечисленні дні щирого захоплення думки, справжнього шукання правди і підвалин у житті». За зв’язки з організацією «Народна воля» Коцюбинський притягався до судової відповідальності, за письменником був установлений негласний нагляд, який не знімався до самої його смерті.

2.5. Повідомлення № 4. М. Коцюбинський серед народу.

У 1891 р. Михайло Михайлович склав іспит на народного вчителя

і став учителювати по селах. Його завжди можна було побачити там, де збиралися люди: біля криниці, біля ставка, у полі. Він був приємним співрозмовником, добрим порадником. Потім понад п’ять років письменник працював у філоксерній комісії, яка вела боротьбу з виноградними шкідниками в Бессарабії та в Криму. Нові враження послужили матеріалом для майбутніх творів. Робота в філоксерній комісії позначилася на його здоров’ї, і М. Коцюбинському доводилося лікуватися за межами України, зокрема в Італії, на острові Капрі. Тут він познайомився з відомим російським письменником Максимом Горьким. Часто бував у селі Криворівня на Прикарпатті, де зустрічався з І. Франком, Лесею Українкою, В. Стефаником, В. Гнатюком.

Відомо, що М. Коцюбинський був закоханий у квіти. Його щира любов до України допомагала відчувати запах чебрецю навіть там, де його не було. Одного разу під час чергової поїздки під білою стіною рибальської хати письменник побачив блідо-рожеві мальви. Обличчя його засяяло усмішкою, і, скинувши перед квітами капелюха, Михайло

Михайлович сказав: «Здоровенькі були! Як вам живеться на чужині?». А на одній вечірці його назвали соняхом, на що він відповів: «Дійсно, я сонях. Люблю сонячне повітря і, як сонях, тягнувся до сонця!». «Сонцелюб, сонцепоклонник» — так називали письменника.

2.6. Повідомлення № 5. Останні роки, смерть письменника.

На початку 1912 року Михайло Михайлович захворів. Важкі умови життя, виснажлива праця, бідність підірвали його здоров’я. 25 квітня 1913 року письменник помер. Поховано Коцюбинського в Чернігові на Болдиній горі, його улюбленому місці відпочинку. Похорон Коцюбинського перетворився в народну демонстрацію, хоч поліція і церква намагалися зірвати її. Було заборонено співати хору, виголошувати на похороні промови, нести вінки.

Твори Коцюбинського ще за його життя були широко відомі як на Україні, так і за її межами. Вони неодноразово видавалися українською, польською, чеською, молдавською, шведською, німецькою, французькою та іншими мовами. У містах Вінниці і Чернігові відкрито музеї М. М. Коцюбинського, його іменем названо один з районів Чернігівської області, школи, бібліотеки, вулиці. Герої Коцюбинського промовляють до нас з екрана, вона продовжують жити й сьогодні. Вони хвилюють наших сучасників глибиною переживань, гостротою почуттів, складністю в підході до розв’язання тих проблем, які висунула перед ними історія. Надзвичайний талант письменника вражає глибиною осягнення людської душі, живописністю, музичністю слова, що дає можливість читачеві і сьогодні одержувати насолоду від цих вічно живих квіток.

3. Робота над твором М. Коцюбинського «Дорогою ціною»

3.1. Враження учнів від твору, розповідь цікавих епізодів.

3.2. Історичний матеріал, що зумовив написання твору «Дорогою ціною».

Одним із секретів твору є його час. Час незвичайний. Події укладаються в невеличкі межі кількох тижнів, але за своїм змістом твір охоплює великий історичний відрізок — близько двох століть. Відкриваючи кожну нову часову площину, відображену у творі, читач усе глибше проникає в історію українського народ, її славетні й трагічні сторінки. Твір «Дорогою ціною» написаний у 1901 р. і надрукований у 1902 р.

Тому не випадково М. Коцюбинський з першого ж речення («Діялося се в тридцятих роках минулого століття») настроює читача на те, що розповідь ітиме про минувшину. Часова проекція спрямовує погляд в історію, її далеке й незриме, як перспектива на картині художника.

Що ж вимальовується на цьому живописному полотні? Початок ХІХ ст. позначений небувалим зростанням антикріпосницької, антифеодальної боротьби. Кріпаки і селяни, які віками страждали від надзвичайних економічних і політичних утисків, починають піднімати голову, протестуючи проти існуючих умов життя. Антикріпосницькі протести селян виявлялися в різних формах. Кріпаки спалювали садиби панів, псували знаряддя праці, вбивали панів, їх управителів, відмовлялися відробляти панові, навіть виступали із зброєю проти царських військ. Це був час Устима Кармалюка. Це була велика битва, що наближувала скасування кріпацтва, що й сталося в 1861 р.

Однією з форм протесту проти кріпаччини була втеча від свого пана. На початку ХІХ ст. це явище набуло масового характеру. Так, тільки в Київській губернії на березень 1816 р. налічувалось 25 тисяч селян-утікачів, які ховалися на території Донського та Чорноморського війська. В результаті таких утеч у деяких селах кількість кріпаків зменшилась удвічі, а то й більше. Царський уряд вживав усіх заходів для розшуку втікачів і жорстоко карав їх. Упійманим бунтівникам призначали від 1000 до 12000 ударів шпіцрутенами. Більшість не витримувала і гинула. А того хто вижив, міг чекати ще й Сибір. Тільки в 1822–1833 рр. за втечу було заарештовано і вислано в Сибір 12428 чоловік. Саме про такі події і розповідає М. Коцюбинський у творі «Дорогою ціною», отже, вони мають історичний ґрунт.

Є у творі ще одна часова площина. І про неї письменник також говорить у вступній частині: «Ще недавно, вмившись в Умані власною кров’ю і накидавши в Кодні стіжок гайдамацьких голів, пан смакував перемогу, пильно обороняючи свої права на живий робочий інвентар — хлопа». Мова йде, безперечно, про героїчну сторінку визвольної боротьби українського народу — Коліївщину.

У 70-х рр. XVIII ст. значна частина України перебувала під владою Речі Посполитої. Кордон Польщі доходив до Києва. Невдоволене подвійним — національним і соціальним — гнітом селянство піднімалося на повстання і виступало проти польсько-шляхетського уряду. В 1768 р. польський сейм, наляканий розмахом народної боротьби, змушений був прийняти постанову, яка забороняла поміщикам страчувати селян. Найбільш реакційна частина польських магнатів і шляхти була незадоволена змінами, що поліпшували становище некатолицького населення: 29 лютого 1763 р. в м. Барі на Поділлі магнати і шляхтичі створили конфедерацію — військове і політичне об’єднання, яке повинно було боротися за збереження їхньої необмеженої влади. Конфедерати закликали шляхту інших воєводств на розправу з українським населенням, яке боролося проти феодального і релігійного гніту. Гайдамацький рух, спрямований проти конфедератів, сколихнув майже всю Україну. Протест проти національної і феодальної неволі об’єднував селян у гайдамацькі загони. Повстання гайдамаків, яке налякало і царський уряд, було придушене в 1798 р. У селі Кодня на Волині, про яке згадує М. Коцюбинський у творі, розміщувався спеціальний суд, що засудив на смерть сотні гайдамаків. Згадуючи дитинство, Остап уявляє січових емісарів, що приїжджали до діда вербувати нові гайдамацькі загони. Пам’ять про Коліївщину надихає Остапа і на втечу від пана, і на подолання тих перешкод, які виникають на його шляху.

Чому ж письменник у 1901–1902 рр. звертається до подій столітньої і двохсотлітньої давності? Наближалися грізні роки першої російської революції 1905–1907 рр. Поширювалися селянські повстання за землю, за волю. У вихорі цих історичних подій знов оживали спогади про героїчну минувшину — Коліївщину, гайдамаччину, коли селянам, хоч і ненадовго вдалося здобути собі волю. Дорогою ціною діставалась вона. Саме цією назвою твору М. Коцюбинський наголошує на тому, що боротьба за соціальну справедливість ніколи не була легкою.

     

3.3. Тема:  зображення героїчної боротьби українського народу проти кріпацтва, непереможного прагнення селян-кріпаків до вільного життя. Розробляючи історичну тему, М. Коцюбинський продовжував традиції Т. Шевченка, який гостро виступав проти ідеалізації минулого України, заперечував твердження українських націоналістів про «гармонію» інтересів козацької голоти і козацької старшини.

3.4. Ідея: оспівування волелюбності українського трудового народу, утвердження непримиренності інтересів багатих і бідних, заклик здобувати волю, хоча б і дорогою ціною.

3.5.  Основна ціль: боротьба трудящих зі своїми гнобителями точитиметься доти, доки існуватимуть класи, доки не переможуть трудящі.

     3.6. Жанр.

У 1906 р., через чотири роки після опублікування оповідання «Дорогою ціною», Л. Старицькі-Черняхівська в журналі «Киевская старина», де, до речі, вперше і з’явився твір, назвала його пригодницьким. З того часу і по сьогоднішній день суперечки навколо визначення жанру «Дорогою ціною» не вщухають. Критики називають твір і повістю, і оповіданням, і психологічним, і пригодницьким. На чиєму ж боці істина?

3.6.1. Оповідання, яке має чимало елементів пригодницького твору.

3.6.2. Сюжетні колізії з несподіваними поворотами, з балансуванням на межі життя і смерті свідчать про те, що М. Коцюбинському справді вдалося створити цікавий, гостро сюжетний, пригодницький твір.

3.6.3. Письменник романтизує своїх героїв, їхні пригоди. І водночас вони виглядають цілком достовірними, правдивими. Досягає цього він за рахунок реалістичної передачі психології персонажів. Тонке відображення М. Коцюбинського почуттів героїв робить твір глибоко психологічним. Значні історично-часові межі, насиченість подіями, охоплення чималого відрізку життя героя дають підставу відносити твір до жанру повісті.

3.7. Композиція.

«Дорогою ціною» має особливу побудову. У коротенькому вступі письменник характеризує суспільно-політичне життя на Україні в 30-х роках ХІХ століття, коли розгортаються події, змальовані в оповіданні, а також згадує про ще давніші події з історії боротьби українського народу за свободу і незалежність. Коцюбинський висловлює свій погляд на життя народу як на «віковічну боротьбу двох станів, панського і мужичого».

Вступ до оповідання допомагає нам краще зрозуміти ідею твору. Далі в п’яти частинах твору послідовно розгортаються події. В заключній частині оповідання письменник показує самотнє життя уже старого Остапа через багато років після смерті Соломії. Вступ і закінчення, таким чином, є ніби своєрідною історичною рамкою, що охоплює зображені в творі події.

Експозиція-вступ. Це ніби заспів, який потім конкретизується в типових людських долях, образах, подіях, пейзажах тощо. У вступі твору Коцюбинський розповідає про підневільне рабське життя селян-кріпаків, їх самовіддану боротьбу за волю, знайомить нас з формами цієї боротьби (втеча від панів на вільні степи Дунаю), з місцем дії. Вступ оповідання «Дорогою ціною» показує читачеві середовище, в якому формувалися герої твору, психологічно готує читача до вчинків Остапа і Соломії.

Зав’язка: втеча Остапа від пана і панщини як наслідок конфлікту між кріпаком і паном (пан хоче покарати героя за бунтарство, Остап вирішує втекти).

Розвиток дії: наступний епізод — злигодні героїв твору під час втечі, сутички з прикордонною вартою, турецькою поліцією.

Кульмінація: Соломія вирішує силою звільнити Остапа з-під з турецької варти. Сутичка з турецькою вартою.

Розв’язка: загибель Соломії, що завершує розвиток конфлікту в боротьбі героїв за волю.

3.8. Сюжетні лінії:

-  відтворення історичної епохи в оповіданні;

-  боротьба героїв за волю і власне щастя;

-  щире почуття кохання між Остапом і Соломією.

3.9. Робота над змістом оповідання.

3.9.1. Вступ.

-  В яку історичну епоху відбувалися події у творі? («Діялось се в тридцятих роках минулого століття. Українське поспільство, поборене у класовій боротьбі, з ярмом панщизняної неволі на шиї, тягло свою долю з глухим ремством»).

-  Яким чином письменник намагається на прикладі уярмленої худоби відтворити життя народу в часи кріпаччини? («То не віл був у ярмі, звичайний господарський віл, якого паша і спочинок могли зробити щасливим: ярмо було накладене на шию дикому турові, загнаному, знесиленому, але овіяному ще степовим вітром, із не втраченим іще смаком волі, широких просторів. Він йшов у ярмі, скорившись силі, хоч часом із гніву очі йому наливались кров’ю, і тоді він хвицав ногами і наставляв роги…»)

- Що свідчить про готовність народу піднятись на боротьбу з гнобителями? («Вільний дух народу ще тлів під попелом неволі. Свіжі традиції волі, такі свіжі, що часом трудно було відрізнити сьогодні від вчора, підтримували жевріючу під попелом іскру»)

-  Як молодь сприймала розповідь старшого покоління про героїчне минуле? («Старше покоління, свідок іншого життя, показувало ще й на долонях мозолі від шаблі, піднятої в оборону народних і людських прав. Пісня волі, споетизованої, може, в дні лихоліття, чаруючим акордом лунала в серцях молоді, поривала її на труди, де ще не чуть кайданів, скованих на людей людьми.»)

-  Що зазначає М. Коцюбинський про тих, хто перебував у Туреччині? («Недобитки січової руїни, хоробріші, завзятіші, звили собі гніздо в Туреччині і возили звідти на Вкраїну, мов контрабанду, палкі заклики у кіш на волю, до січового братерства.»)

-  Яким чином люди намагалися здобути собі волю? («…Тікало від пана і панщини все, що не заплішило в неволі, не втратило ще живої душі, тікало, щоб здобути собі те, за що предки виймали шаблі з піхов або ставали до бою з кіллями та вилами…»)

-  Як пани ставились до того, що від них тікали кріпаки? («Власники душ, повернених у робоче бидло, записаних у господарський інвентар дідича із волами й кіньми, найбільш боялись того неспокійного, вільнолюбного духу народного, бо його ніяк не можна було припасувати до панських інтересів, погодити з незмірними скарбами, які давала панові оброблена хлопом українська земля. Віковічно боротьба двох станів — панського і мужичого, боротьба хронічна, що часом приймала гострі форми і бурею проносилась над нещасним краєм,— ніколи не кінчалась, бо й не могла скінчитися, хоч пан переміг»)

-  В якій боротьбі пани отримали перемогу над повстанцями? («Ще недавно, вмившись в Умані власною кров’ю і накидавши в Кодні стіжок гайдамацьких голів, пан смакував перемогу, пильно обороняючи свої права на живий робочий інвентар — хлопа»)

-  Як хлоп рятував себе від панщини? («Хлоп протестував, хлоп тікав на вільні землі, рятуючись, як міг, від панщини, лишаючи на рідній землі все дороге, все миле його серцю»)

- Що робилося панами для повернення біглих хлопів? («Але й там, далеко рідних осель, постигала його панська рука. На вільних землях зорганізовані були на втікачів лови, справжні облави, як на вовка або ведмедя. По всій Бессарабії ганяли дозорці, вистежуючи скрізь по ровах, стогах сіна, комишах болотяних річок збіднених, змордованих людей.»)

-  Які покарання відбувалися над тими, хто тікав від пана, а потім був спійманим? («Лиха доля чекала втікача: його оддано в некрути, засилано в Сибір, катовано канчуками, тавровано, мов худобу, або з оголеною напівголовою, збитого, збасаманеного, одсилано в кайданах назад до пана, знов в неволю, на панщину…»)

-  Чим автор пояснив назву твору? («…Дорогою ціною можна здобути бажану волю, а ні — то полягати кістками на вічний спочинок…»)

-  Хто є головним героєм вступу? До чого від прагне?

-  Через що рідний край М. Коцюбинський називає нещасним?

-  Які художні засоби (метафори, алегорії, порівняння) використав письменник для зображення волелюбного українського селянства?

3.9.2. І частина.

-  Про яке своє рішення Остап повідомив Соломію? («Хай воно загориться без вогню й диму… Втечу… Піду за Дунай, може, ще там люди не пособачились…»)

-  Як Соломія зреагувала на рішення Остапа? («Тікаєш… покидаєш мене… І отсе я лишуся сама з тим осоружним чоловіком… Ні, тікай, тікай, Остапе…»)

-  Через що виник ґвалт у панському маєтку? («Коли б ти знав, що робиться у горницях: пан біга по хаті, мов скажений. "Бунтар, кричить, гайдамака! Він мені людей баламутить!..” Покликав осавулу: "Веди мені зараз Остапа Мандрику…”»)

-  Чим пан намагався пригрозити Остапу? («З живого шкуру здеру, чисто оббілую… Я ж йому пригадаю, гайдамаці, Кодню…»)

-  Яким чином панночка реагувала на бунтарський характер кріпаків? («А паня біла, біла, трясця трясе її, а вона руки заломила так: "Ромцю, каже, тікаймо звідси, бо ті хлопи заб’ють нас, як мого дідуся в Умані…”»)

-  Якої думки був Остап про байдужість народу до своєї тяжкої долі? («Не так мені страшно ляха, як злість бере на наших людей: застромив віл шию в ярмо та й байдуже йому, тягне, хоч ти що…»)

- Що відчували головні герої твору в останню мить перед розставанням? («Події, що несподівано привели їх до розлуки, бо й невідома будущина, яка кинула вже свою тінь на душу, збіглись у цей момент докупи і мов замулили глибину сердечну. Поговорити ?— мало-що скажеш кількома словами? Говорите ширше — навіщо? Не полегша на серці, не одміниться доля…»)

-  Чому, на ваш погляд, Остап залишаючи своє рідне село, зупинився і озирнувся на нього? («Се одиноке світло серед сонного села було немов останнім "прощавай” рідного закутка, ниткою, що в’язала його з батьківщиною, з усім близьким. Але за хвилину віконце згасло, і Остап почув, як разом із зниклим світлом в його серці щось урвалось і село геть одсунулось од його. Остап непомітно для себе зітхнув і рушив далі»)

-  З приводу чого герой жалкував, покидаючи рідне село? («Чого саме було жаль, він не міг би сказати, та й не думав про те. Так, просто жаль стис за серце, підступив до горла. Якась струна сердечна бренькнула, зачеплена тим жалем, а з чагарів та нив, таких рідних

і милих — він се почув одразу,— натовпом знялись давні згадки дитинства, неясні, невиразні, але вимагаючі частини серця для землі, яку він покидав тепер навіки, може»)

-  Що саме зі свого дитинства згадав Остап? («Кожен кущик, горбок, долинна, кожна стежечка — все се було йому знайоме, промовляло до його. Тут, у товаристві однолітків-пастушків, заводив він безконечні грища. Тут він пас панську худобу. Панську!»)

-  Чи був збентежений Остап, згадуючи про кріпацьке життя? («Та й хіба він сам за весь свій двадцятилітній вік не був лишень панською худобою? Хіба його батько, мати, Соломія, навіть дідусь його, що ходив у Січ, а потім різав панів в Умані,— хіба ж вони не стали такою худобою?.. Коли б вони не були панським товаром, то не міг би так пан розлучити його з Соломією та силою оддати її за свого хурмана, не міг би сивого дідуся катувати на стайні нагаями… не похвалявся б оббілувати Остапа за смішливе слово»)

-  Яке значення на формування Остапа мав його дід? («На згадку про діда Остап почув щось тепле у грудях. Ті билиці-казки про Січ, козацтво, про боротьбу з панами за волю, яких він слухав, будили в дитячий голові химерні мрії, вояцький запал. Не раз телята і вівці, спокійно пощипуючи травицю в чагаринку, були свідками козацьких нападів або уманської різні, виконаної підпасачами під проводом Остаповим. Воля, воля і воля! Се чарівне слово, споетизоване столітнім дідом, розпалювало кров у хлопця, а дедалі, з літами, під впливом витворених панщиною умов, прибирало більш конкретну форму, глибинне значення»)

-  Чим була зумовлена втеча героя? («Народ стогнав у неволі, але стогнав потай, не протестуючи і коли Остап вихований дідом у давніх традиціях здіймав річ про те, що пора вже висунути шию з панського ярма, люди спочували йому, але далі спочуття діло не йшло. Знайшлись навіть такі, що вклали панові в вуха бунтівничі речі молодика — і от тепер Остап, скривджений і шокований мусив кинути рідний край»)

-  Що цікавого розповіли емісари діду? («…Вони довго гомоніли з дідом, оповідали про турецьку землю, про тамошні порядки, казали, що під турком добре жити, закликали людей на вільні землі. Дід лишився бо хотів умерти на своїй стороні, а дядько Палас як пішов, так і по сей день…»)

-  Які відчуття охопили Остапа, коли він далі й далі відходив від рідного села? («Зі сходу дихнув вітерець і овіяв Остапа. І враз Остапові зробилось весело і легко. Він почувся на волі. Молода невитрачена сила хвилею вдарила в груди, розлилась по всіх жилах, запрохалась на волю…»)

-  Якими були попередні уявлення героя про козацтво під час втечі? («Уявляється йому Дунай, широкий-широкий — ну, як Дунай широкий. За Дунаєм — Січ. Басують під козацтвом коні, мов змії ті, повигинали шиї… Козацтво — як мак…Жупан червоний, вус чорний, довгий, при боці шаблюка. Попереду…попереду — Остап. Кінь під ним гарячий, вороний, той що у пана лишився на стайні, одіж із щирого срібла-злота, шабля довжезна»)

-  Над чим розмірковував Остап, побачивши, що його хтось наздоганяє? («Оддалень щось манячило на шляху, немов який порожній, з клунками на плечах, плентався шляхом од села. На шляху було небезпечно. Остап зміркував, що пан, дізнавшись про його втіку, міг послати за ним навздогін. Краще було звернути з дороги в якийсь ярок чи видолинок. Там, навіть, можна переспати спеку і смерком знов у путь»)

- Опишіть Соломію, яка своєю зовнішністю нагадувала чоловіка. («Був то молодий безвусий парубок, міцно збудований, у високій сивій кучмі, короткій чугаїнці і з довгим ціпком. Остапові було чудно, що парубок немов осміхався, але коли той наблизився і привітався до нього, Остап із несподіванки скрикнув: "Соломіє!..”»)

-  Чим пояснила Соломія про своє рішення тікати разом з коханим? («Далі прокинулася і чую, що все мені противне, все гидке: і чоловік і панщина, й життя моє безщасне… Пропадай воно все пропадом… Піду і я світ за очі… Вже ж за тобою хоч серцеві легше буде.»)

-  Чому героїня заради Остапа втекла від свого чоловіка? Що подумав Остап про своє подальше життя з Соломією на волі? («Звісно, вона не піде до Січі у братчики. Та й навіщо, коли навкруги Січі скрізь слободи, а в тих слободах живіть наші люди з жінками, з дітьми. Турок дає землю — займай, скільки твоя сила. Вона про се довідне знає од людей. Вони оселяються в слободі, вона хазяйнуватиме, а він з Січі на їздитиме додому, а то й зовсім облишиться на господарстві…»)

-  З приводу чого парубок висміяв свою кохану? («Голова молодицина, а ноги парубочі»)

-  Через що Соломія вирішує відрізати волосся? Як вона це сприйняла? («Як тільки ніж шурнув по волоссю, і до ніг Соломіїних упало перше пасмо кіс, вона почула якийсь біль у грудях, щось стисло за серце, і на очі набігли сльози»)

V. Закріплення вивченого матеріалу

1. Проведення тестового опитування

Вступ

1. З якою сільськогосподарською худобою порівнюється неволя народу:

а) волом; б) туром;  в) конем; г) биком.

2. Де «хоробріші, завзятіші, звили собі гніздо»?

а) В лісах; б) у степах; в) неподалік від Угорщини; г) в Туреччині.

3. Народ намагався боротися з панами якщо не зброєю, то:

а) сокирами; б) кіллями;  в) лопатами; г) ножами.

4. Боротьбу двох станів — панського і мужичого М. Коцюбинський називає:

а) жорстокою; б)  хронічною;  в) масовою; г) одвічною.

5. Чого не робилося панами з тими холопами, яких було спіймано за їх втечу?

а) Оддано в рекрути; б) заслано на Сибір; в) катовано канчуками; г) вішано на центральній площі.

6. На півдні якої країни «стояло військо і заслоняло волю»?

а) Румунії; б) Росії; в) Бессарабії;  г) Угорщини.

І частина

1. Як незадоволений пан за поведінку і прагнення Остапа до волі, називав кріпака:

а) скаженим; б) лихущим; в) підступним; г) гайдамакою.

2. За що Остап засуджує простий люд? Бо покріпачений народ:

а) не прагне отримати хоча б початкову освіту; б) байдуже ставиться до власної долі; в) виявив бажання потрапити на протилежний берег Дунаю; г) не слідкує за власною зовнішністю.

3. Де відбувалося розтавання Остапа з коханою?

а) У хаті старого лірника; б) край лісу; в) під вербами у ставка; г) біля панського колодязя.

4. Від чого застерігає Соломія коханого, коли той ось-ось вирушить у подорож?

а) Небезпечних вовків у лісі; б) розмовляти з будь-ким; в) багато не пити холодної води; г)  не йти селом.

5. Про що попросив Остап Соломію вирушаючи в дорогу?

а) Не забувати про нього; б)  доглядати дідуся героя; в) щоб вона писала йому листи; г) щоб та позичила йому трохи грошей.

6. Художні засоби, які використав автор твору, висловлюючись: «Невиразною чорною плямою лежало сонне село у видолинку»:

а) гіперболу, фразеологізм; б) метафору, порівняння; в)  епітет, метафору;  г) порівняння, гіперболу.

Примітка. За кожну правильну відповідь встановлюється 1 бал.

2. Робота на картках

Картка № 1

1. Прокоментуйте фразу з твору: «…тікало од пана і панщини все, що не втратило ще живої душі, щоб здобути собі те, за що предки виймали шаблі з піхов». Відповідь узагальніть, посилаючись на відповідні історичні факти і події.

2. Дослідіть, яким чином молодь сприймає здобутки старшого покоління. В чому це виявилося? Свої міркування обґрунтуйте.

3. Дідусь Остапа брав участь у боротьбі з ворогом:

а) у Туреччині; б)  в Умані; в) визволяючи полонених в Угорщині; г) коли козакував на Січі.

Картка № 2

1. Чому на думку М. Коцюбинського, волю можна здобути виключно дорогою ціною? Що мав на увазі письменник?

2. Обґрунтуйте рішення Остапа Мандрики про те, щоб втекти від пана? Що зумовило героя, на ваш погляд, прийняти таке рішення?

2. Перебуваючи під час втечі на волі, Остап відчув:

а)  радість і легкість; б) бадьорість; в) піднесеність; г) сум і тугу.

Картка № 3

1. Дослідіть до чого прагнув Мандрика, за умов здобуття волі. Свої спостереження узагальніть.

2. Доведіть, Остап — бунтар, який мріє про волю і щасливе життя.

Відповідаючи, наведіть переконливі аргументи з твору, історії.

3. Квітка, з якою порівнювалося козацтво:

а) ромашка; б) деревій; в) мак; г) ружа.

VI. Підсумок уроку

VII. Оголошення результатів навчальної діяльності

VIII. Домашнє завдання

Прочитати ІІ й ІІІ частини твору, скласти до них план.